Іван Франко - Беркут

З укритого гнізда в скалистій десь щілині З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині – З таємних мов джерел гнівлива думка рветься, Облетить світ, і аж о неба звід опреться, І б’є важким крилом, де лиш сягнути зможе, І зве: «Де правда та? Де ти, великий боже? Всі зорі збігла я, атоми всі в природі Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі». В блакиті він завис недвижний, розпростертий, Мов над життям грізний, невпинний образ смерти. Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий, Та чуєш, що він гнеть вниз вержесь – кров пролити. Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний: Таж над тобою тож завис беркут нестримний! Він не хибне тебе, хоч як високо висить! Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить?.. Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті, Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті. Спокійно колесить, знижаесь, знов зриваєсь, За хмару криється, в лазурі розпливавсь. Лиш острий крик його вістить, що він голодний! Так в час тиші не раз прорветься плач народний. І защемить в душах вельможних біль таємний, Мов землетрясіння віщун, той грім підземний. Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте! За те, що в груді ти ховаєш серце люте, За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;